Олександр Омельченко: «Люди потребують популярних реформ, а змін потрібно не чекати, а втілювати їх крок за кроком»

0
683

Олександр Омельченко, без перебільшень – людина-легенда. Заходячи в будівлю КМДА Сан Санич (так поважно по-домашньому до нього звертається кожен, хто з ним працює), вітається з кожним. Дивно, але політичний довгожитель звертається до кожного по імені – і до охоронців, і до технічного персоналу міської адміністрації. На інтерв’ю з нами Олександр Олександрович приходить хвилина в хвилину, без запізнень, але просить десять хвилин аби ознайомитись з новинами та дати розпорядження помічникам. Як і десять років тому, за часів роботи столичним головою, робочий день Сан Санича розписаний похвилинно.

omelchenko

 

Вік, як і результати своїх справ не приховую
– У Києві стартувала виборча кампанія. Боротьба за пост мера обіцяє бути запеклою. Тим часом у мережі інтернет та у іншіх медиа йде жваве обговорення вашого балотування на виборах. Чому ваші конкуренти не чіпляються один до одного, а чіпляються до Омельченка?

– Жоден з них в своєму житті не був київським міською головою. Тому вони не мають уявлення, що це за посада і які в них зобов’язання перед киянами, як в очільника столиці. Згодом, вони ж не повністю розуміють масштаби господарства у такому мегаполісі, як Київ. Тому й не мають про що говорити окрім, як гомоніти.

Чому про мене? Бо вони ж знають, що я був на цій посаді. І з чистою совістю лишив цю посаду молодим та амбітним банкірам та спортсменам. І можу спокійно дивитись в очі будь-кому, бо нічим не завинив перед киянами, нічого не приховав.

Я до критики на свою адресу ставлюся спокійно, але ж хіба це критика? Єдиним їхнім докором є мій вік… Хіба ж це по-європейські? По-християнські? Чи головне аби молодий був, а на дороги, транспорт, дерева, сміття чхати?

– До речі, а як ви почуваєте себе, і чим можете відповісти на ці всі закиди?

– У кожного з тих критиків є старше покоління, маю на увазі батьків. То я хотів би в них запитати чи вони своїм батькам також віком докоряють? І чи це по совісті та по вірі, замість побажання здоров’я та довголіття, докоряти цим іншим? Невже цьому вас вчили ваші батьки?

А друге, аби зняти всі питання я запрошую всіх кандидатів на відкриту медичну комісію. Ви ж згодні, що мер, крім розуму, повинен ще мати здоров’я для втілення своїх планів. Так от я не хизуюсь, але, боюся, що вони не витримають цієї процедури. «Пивні брюшки» та відсутність фізичних навантажень роблять їх старими завчасно.

І я не приховую свій вік, бо як співав великий грузинський співак Вахтанг Кікабідзе – «мої года моє багатство».

– Вам же 77? Вірно?

– Так, мені всі кажуть, що це дуже щасливі сімки (сміється).

– А на скільки років реально себе відчуваєте?

– Без перебільшення?

– Без.

– Чесно-чесно?

– Ну… іншої відповіді від вас не чекаємо.

– А можна я просто покажу? (бере лист з питаннями інтерв’ю, надрукованний 8 кеглем і читає вголос). Розумієте?

Молоді вдягають окуляри, носять лінзи, а я без очок читаю. У мене зір +-0,5. Я не ношу слуховий апарат. Я з задоволенням посиджу у добрій кампанії (співає) «Гей наливайте повнії…»

Я ображаюсь, це не для друку, бо серцем відчуваю і ображаюся на нерозуміння людей. Я кожного дня зустрічаю чоловіків, яким 50-55, а вони вже, як пенсіонери хоча до пенсії їм ще 5-10 років.

Розумію. В кожного своя доля, але ж я пройшов страшний землетрус в Арменії, керував всіми будівельниками, потім півтора року в Афганістані. Це вже моя доля, але кожного ранку обов’язково – зарядка, басейн.

Я не будував собі чотирьох-шести поверхові будівлі, як це модно серед «молодих» та «амбітних». В Конче-Заспі, як міському голові, мені держава здає в оренду будинок. Я побудував там критий басейн – критий, щоб круглий рік бути здоровим та довго жити. Бо довголіття повинно бути здоровим, а не в муках.

Не знаю як сказати, як я себе почуваю. Ось якщо згадати 60 років, то різниця є – морщин більше, сивини більше, а по відчуттям, здоров’ю, духу й тілу – не відчуваю різниці.

До речі і щоденником не користуюсь. Ось у мене телефон простий, в якому немає модних «напоміналок». Я не кажу вже про те, що пам’ятаю тисячі прізвищ, імен і по-батькові людей, яких я знаю протягом чверті віку. Навіть школярів своїх, однокласників або однокурсників, з якими вчився. Це все знає і бачить те оточення, яке зі мною спілкується.

 

Двері кабінету відчиняються, заходять двоє співробітників господарського відділу КМДА. Між ними з Олександром Олександровичем відбувається діалог:

– Ой вибачте, ви зайняті. Ми потім.

– Хлопці, що потрібно?

– Та ми от кількість світлових точок дивимось… Ми потім…

– Заходьте, дивіться! Це ж ваша робота. Нема проблем.

Рахують, записують і, уходячи в дверях зупиняються.

– Дякую, Сан Санич. От це єдиний кабінет на все КМДА в якому так ставляться…

– Все нормально. Ви ж працюєте, то чого я повинен вам заважати? В кожного своя робота.

 

В політиці вірити потрібно з третього разу
– Сан Санич, ви довгожитель. І в політиці, і в управлінні містом. Скажіть, а чи бувають друзі в політиці?

– Я відповім трохи не конкретно, але це щоб ви не подумали, що я, як то кажуть «увіліваю». Гадаю, що як у політиці, так і в бізнесі, є інтереси. І ці інтереси зближують учасників, але приятелями, друзями, вони людей не роблять.

До одного мудреця прийшов його знайомий і переконував його, що йому можно повністю довіряти. Мудрець вислухав і сказав: «Я вірю собі з другого разу». То у політиці треба вірити з третього разу.

– Тоді не можу не спитати про ваші стосунки з нинішнім мером Києва. Здається до 2004-2006 років у вас були достатньо теплі відносини. Часто ви були почесним гостем на їхніх боях, а як зараз?

– Із сім`єю Кличків я познайомився в 1996 році, коли був головою КМДА,  головою Київради, бо тоді ще не було закону про вибори мера. Ми відправляли з Майдану Незалежності (тоді ще не Майдан був, а площа), на Олімпійські ігри. Там я познайомився з Володею Кличко. Летіти повинен був Віталій, але він захворів і летів Володимир. Він  був менш підготовлений, але іншого виходу не було. Або пусте місте в тяжі… або… Я їх проводжав, киян які увійшли в олімпійську збірну. І коли вони відлетіли, я надіслав їм телеграму – золота медаль дорівнює званню Героя, срібна медаль, бронзова медаль – виклали умови заохочення. Так от чемпіони Олімпіади отримали квартири у Києві. Бо я вважав, що коли піднімається прапор України і на весь світ звучить Гімн України, то той, хто це право виборов — герой нації. Призери отимали прописки, бо були такі що не прописані в Києві, щоб вони могли вільно займатись в київських клубах спортом.

Так через Володю я познайомився з Віталієм, а через Віталія з Володею (батьком). І дійсно я пролітав з ними і Європу, і Америку, з ними я підкреслюю. А чому так сталося? Мої діти старші віком за них, а онуки ще маленькі були, це життєва моя потреба була. Підтримати синів України. Я не кажу про посаду, обов’язок і гордість за таких синів.

До речі, я сьогодні можу з вами відверто говорити, бо ті, хто питають мене про вік, могли би підняти Володю чи Віталія на груди, як я це робив і не просто потримати а ще й пройтись? Хай це зроблять.

Я й сьогодні гордий ними і тим, що я зіграв певну роль у їхньому житті. Я підписував ходатайство до Презідента Кучми на Віталія про присвоєння йому звання Героя України. Гордий тим, що у нас є такі сини, такі герої. До речі, подібне було у 2000 році, коли Яна Клочкова виграла Олімпіаду, і з Сергієм Бубкою, і з Аліною Шатерніковою та багатьма іншими. Але ж жоден з них не йде в мери.

Я до сьгодні вважаю, що чемпіони Європи, світу, Олімпійських Ігор – це герої нації. Вони прославляють нашу неньку Україну, нашу державу. Переконаний в цьому.

Жоден олімпієць-призер, при моєму правлінні не залишився без заохочення… і не тому що це Київ – столиця, а тому що тут є умови подальшого їх тренування, спортивного росту.

– Ви казали, що вам не подобається слово «мер»,  більше подобається городський голова. А в чому різниця?

– Знаєте, звідки у нас з’явилося слово мер? Від Москви часів Лужкова. На території колишнього Радянського Союзу, а потім на території жодної з держав, які утворились на базі республік, поняття слова мера не було. Бо мейр англійською (major), той хто господствує, головний. Але мер європейської столиці, його обов’язкі, права і функції, і київський міський голова з його обов’язками відрізняються, як прісна і морська вода.

Тому я пам’ятаю передвиборчу кампанію Віталія Володимировича, в своїй програмі він казав, що зустрічався з мерами Нью-Йорка, Берліна, Лондона і що буде запозичений світовий досвід. Але ж в нього й досі немає розуміння, що обов’язки київського голови та мера Нью-Йорка – різні речі.

До речі за 10 років правління в Києві я підписав 52 угоди зі столицями Європи і світу. Тому я також зустрічався з багатьма очільниками великих світових мегаполісів і знаю про що кажу.

І коли я сказав, це ж правда. Це гордість моя і сьогодні… Я ж не носив, не піднімав на руки майбутнього мера, я піднімав майбутнього Героя України, і майбутнього чемпіона світу. А от коли Віталій на мера йшов в минулому році, я йому не радив.

– Чому?

– Я йому не радив. І поясняв так само, як і вам сказав, що Нью-Йорк, Лондон, Берлін і Київ – це різні речі.

В нашому суспільстві, за 25 років незалежності, піжонство, самозакоханність, чванливість стали нормою серед можновладців… Так не можна. Суспільство не в тому стані. Пахать! Рукава по локті, щоб манішки були чисті, і пахать з ранку до ночі. І не тільки своєю працею давати результат. Це ж і приклад іншим, бо «риба пахне з голови». І так як робить голова, то й інші так роблять.

Всі голови районні, за часів мого головування в Києві, і зами знали, що я можу з якоїсь точки району зранку зателефонувати і щось спитати…

Київ – це Божий сад і в ньому не має бути сухих дерев
– А о котрій починали робочий день працюючи київським головою?

– Забирала мене машина з Кончі в сім-пів восьмого ранку. Я ніколи не їхав на роботу одним маршрутом. Протягом тижня обов’язково я проїзджав основними вулицями всїх чотирнадцяти, на той час, районів, і своїми очима бачив сухе дерево. Знаєте сухе дерево мені завжди нагадувало щось неживе… Я як побачу сухе дерево, то настрій в мене вже на цілий день зіпсований. А сьогодні їх багато.

– Так, сьогодні їх дуже багато. До речі, колись у вас з приводу цього був навіть конфлікт з міністром екології?

– Це було, коли я оголосив боротьбу з омелою на деревах… То це ж не так було, що прокинувся і думаю, а давайте обріжемо гілки з омелою. Ні.

Я зустрівся з директорами інститутів, ботаніками рослиноводства Академії наук Патона і з Євгеном Патоном особисто. І вони сказали мені, що омела на дереві – це як короста на тілі людини… і допоможе тільки кронування. Тоді ми закупили в розпорядження 600 пилочок швецьких легеньких, щоб можна було на драбині в одній руці тримати, і почали кронування. Гвалт такий піднявся… «Зелені», Заєць був тоді міністром екології, то він казав: «Що він робить? Дерева зрізає!»

Після того кронування дерева обросли молодим, зеленим листям і вижили, а мене після того прозвали Омєля. Аж потім зрозуміли що ми правильно робили, бо коли їхали з Києва на Черкаси, з Києва на Житомир – все в омелі і дерева ці загинули.

– А на прізвиська ображаєтесь? Ну, доречі, на Омелю?

– Ні. Воно ж народне. Візьміть поїдьте в село. Раніше там в кожному дворі при прізвищі було прізвисько від людей.

Газета «Ізвєстія», якою Бродський Михайло керував, свого часу мене назвала «дорожнік». Я читаю, а чого ж «дорожнік»? Бо поперекопав вулиці – проїхати не можливо. Думаю, то це ж добре. Раз розкопав, то й закопаю. Але потім буде добре їздити. От таке ще прізвисько було.

– Шарль де Голь, після візиту в Київ казав «Я бачив багато міст з садами, але вперше побачив місто-сад». Що відбувається зараз? Що робити і як нам повернути «місто-сад»?

– У свій час мій перший заступник (покійний Фоменко) відповідав за комунальне господарство. І за озеленення Києва.

Ми з киянами повинні згадати, що 70 відсотків квітів Києва були чорнобривці і ковпаки – бо це наші українські, живучі, сильні квіти. За останні 10 років у Києві знищені всі квітники. Саджанці, де вирощували – знищено. Перейшли на закупівлю за кордоном.

Чим закінчились італійські каштани для Попова? Всі пам’ятають. Чим закінчилась висадка дерев цієї весни? 12 тисяч молодих деревець посохли!

Кажуть, природа – дощів нема. Але ж прогноз кліматичний керівництво Києва знає. Чому вночі поливомойки не працювали? Хіба не можна було підписати договір з пожежними частинами Києва – платити гроші і вони уночі б могли поливати. Але вони почінають, вибачаюсь, «умнічать», що вода дорога! Так не питною водою поливати, технічною водою поливати! Біля 200 скважин у Києві є на підприємствах промислових, де технічна вода. Більшість з них вільні, бо промисловість останні 10 років бідує.

Все це наслідок безгосподарності, відсутності професіоналізму і досвіду управління та господарювання.

Дійсно, Київ – це Божий сад або природний парк. Це правда, і треба нам з точки зору екології, повітря, водних ресурсів, ерозії землі, зробити все можливе і неможливе, щоб його зберегти. Бо ми ж не в придане отримали цей рай, а ми його запозичили у нашого майбутнього покоління, в наших дітей, онуків і правнуків. Ми повинні залишити його кращим, ніж отримали…

Якщо людина працює, то зміни видно вже за рік…
– З боку завжди видніше…

– Я знаю… Знаєте чого? Перукарі, які мене стрижуть теж знають, що і як робити… при тому, так переконливо, що й огризнутися важко. Та ще й з машинкою в руці. Там – головою не крути, а то ж ще й ножиці є… (сміється). Я поважаю цю професію, але часто мені кажуть про архітектуру. Дуже часто…

– …тоді про думку «з боку». Діючий мер Львова, сказав, що для наведення ладу в Києві необхідно сім-вісім років жорсткої, щоденної праці…

– Не можу я погодитись. При всій моїй повазі до Андрія Садового, якого я знаю багато років. Андрій не господарник, він – політик.

Гадаю, що він назвав цей термін зі свого бачення, бо він керує Львовом в якому живе близько 600 тис. людей… а в Києві – біля трьох мільйонів… Різні, несумісні масштаби… Він мабуть оцінює себе, що йому потрібно було б не менше 7-8 років для Києва, знаючи, що нинішньому  керівництву Києва і вісім замало буде.

А я? Я вже казав, а якщо ні, то скажу. Я практик. Два з половиною, ну… три з половиною роки. Теоретична ідея може залишитися вічною, якщо практикою не підтверджена. Тому, обіцянки-цяцянки – не мій принцип. Крок за кроком, а їх не два і не три. Чомусь модно стало у журналістів – «Назвіть три перших кроки…»

Ну, перший – піднявся, другий – вмився, третій – поголився. А далі? (сміється) Крок за кроком, РУШ!!! А потім може бути команда «Кругом!» та повторно «Руш!».

Якщо посадова особа на рівні сільського, селищного, міського, на рівні міністра, на рівні прем’єра, Президента за перші два роки не зробила ті стратегічні кроки, які стануть основою для розвитку в третьому, четвертому, п’ятому роках… то вже нічого не буде з цього. Не буде. Не вірте нікому. І мені не вірте, як той казав мудрець: «Тільки собі з другого разу». Якщо за перші два роки, не показав свій ПОЧЕРК, ВОЛЮ, ХАРАКТЕР, ПРИНЦИП… як кажуть, «походку», то вже її не буде… А якщо сім-вісім років… то це п’ять з них потрібно нічого не робити. Ні.

От я бачу зміни на краще ситуації в столиці – перше півріччя, друге півріччя. Це нормально. Бо є хвилина, година, доба, місяць. Кожне півріччя повинне давати результат.

Ну, наприклад, навести в Києві порядок, щоб побутове сміття вчасно забиралося і вивозилося – цілодобово, в будні й вихідні. Зараз питаю голову РДА: «А чого в суботу, неділю контейнери повні, кругом – сміття?..» Каже: «А в статті договора прописували, щоб в суботу і неділю не вивозити». Так тоді давайте угоди в пологових будинках підписувати, що в суботу та неділю діточки не народжуються. Тоді треба графік на вихідні – не випивай, не закусуй. Бо побутове сміття, це ж питання номер один. Це здоров’я, гігієна… А для мурашки, і для мухи, і для якогось там, не дай Бог, черв’ячка це ж рай…

Так для цього треба, ну місяць… Покликати всіх перевізників: «– Хлопці, ви совість маєте? – Совість?!! – Ну, до побачення, дякуємо!». Більш нічого не потрібно робити – просто покликати перевізників.

Ну як можна керувати містом, коли протягом цього року, жодної колегії на рівні столиці не проведено в колонному залі на другому поверсі мерії…

Чому закриті двері центральні на Хрещатику? Подивіться на ці двері… облізли, облущилися… А вхід у мерію – з торця від будинку, який будується… Вхід у мерію!..

У нас в їдальню ходили всі, хто хотів… Перукарні, туалети працювали… Іде людина по Хрещатику, будь ласка в мерію… Але то вже емоції…

То, аби поливати квіти, дерева і траву, треба сім років чекати? Тиждень треба для цього. На Грушевського, Хрещатику, Богдана Хмельницького і ще двух-трьох дотичних вулицях… минулорічний пісочок лежить попід бордюрами, бо сіль зі снігом розтала, а пісок дощ не вимиває, бо він річний, він не овражний. Вода проходить, а пісочок лежить з минулої зими. Хіба це сім років для цього потрібно?

А щоб зформувати бюджет Києва прозорий, обґрунтований економічно, соціально – щоб окуляри, слухові апарати, зубопротези, протези молочної залози – це все було в нашій програмі, за часів мого господарювання… У нашій програмі «Турбота» були безкоштовно! Інсулін – дома? Будь ласка… Навіщо далеко ходити? Більшість людей це робили самі, бо ми надавали додому… з аптек, безкоштовно, не в лікарнях… Це все… Це що, минуле забуте? Для цього сім років треба?

Щоб зупинити 140 незаконних забудов у місті Києві, знаєте скільки треба часу? Три дні!

– Як саме?

– Дуже просто. Міський голова запрошує до себе департамент по охороні здоров’я – це саме головне для людини… а на кожній незаконній забудові, та й на трьохста законних – порушення техніки безпеки, які можуть спричинити, не дай Боже, травму людини або більше горе… І… «СТОП! СТОП! СТОП!» – пломби на баштові крани.

ПЛОМБА – бо там порушення є… там проводка оголена, там ще щось… тиждень – і всі стоять, так звані незаконні…

Хіба треба їздити – і за тобою їздить журналіст з «Хрещатика» (комунальна газета «Хрещатик» – ред.) з фотографом, щоб міський голова приїхав і однією ногою – бубух! – незаконний ларьок, іншою – бубух! – незаконний кіоск? А людина йому – дулю в кармані. Бо то його робота, і та людина не володіє тим ларьком. Її найняли на роботу, вона додому зарплату не принесла, а вдома дітки їсти хочуть.

От такі питання потребує часу і терпіння. Так, у Києві працює півсотні ринків, де порушуються правила гігієни, і продають з табуреток, з полу. А чому? Тому, що купують з табуреток і з полу.

– Попит народжує пропозицію..

– Так. От на це потрібен час. Може рік. Може два. Треба, щоб суспільство стало таким, що не буде купляти «з землі». Що крім того, що поміняли на центральних ринках «удобних дірєкторов» (Володимирський, Бесарабський і всі інші), що зроблено в Києві для створення менших риночків, менших точок продажу? Що?

Нічого. Ламати розуму багато не потрібно. Альтернативу дайте.

Я був у Польщі 25 років тому. Там в Варшаві страшніше було, ніж сьогодні у Києві. А сьогодні вони Європа. А в Турції, що я в Стамбулі бачив… Кожух продається на одному прилавку з морозивом. Це було.

До речі, в 2004 році, Київ зі Стамбулом, були визнані кращими столичними містами Європи. Це офіційно… Єврокомісія… Це ж було… Це ж факт. Це ж не ля-ля.

Так, торгівля є. І дика є. Тому в кожному із районів визначити місце, підвести електроенергію, і точки повинні бути. Не можна холодну воду, гарячу підвести? Значить там не можна торгувати продуктами харчування… Побутовим товаром будь ласка.

І в кожному з районів профінансуйте з бюджету – це я до влади нашої кажу – тисячі гарних архітектурно однакових, як близнюки, і кажіть: «Переселяйтесь» тим, хто торгує «з землі». Може кілька років цей процес займе. Але так він не зачепить інтереси людини. Людина – це головне.

Тарифи потрібно знизити, а комунальну власність повернути. Оце й будуть справжні реформи
– А щодо діяльності Уряду?

– Ну як можна самим собі вигадати: «Ми непопулярний Уряд, і ми будем проводити непопулярні реформи», – ну нащо ви себе обрікаєте? Вибачте, брудом себе замість пудри обмазуєте. Назвіть себе по-людськи, конституційно – Уряд України, а люди скажуть, який ви. Вони й без вас назвали Уряд непопулярним.

Для кого? Для чого? Ви проводьте народні реформи, популярні реформи.

– Ідучи на місцеві вибори дехто обіцяє те, що не під силу місцевій владі: контрактна армія, підняття пенсій, зарплат… У свою чергу мер Віталій Кличко заявляв: «Ви вибачте, але я не маю впливу на тарифи…»

– Це він правду каже..

У той же самий час ви кажете: «Тарифи можна знизити на 20-30%». Як? Хто правий?

Почнемо з того, що міський голова давав інтерв’ю, і казав, що він не впливає на формування тарифів у місті Києві: на воду холодну, гарячу, опалення і електроенергію. Він правду сказав – він не впливає. А треба запитати, чи є у міського голови… незважаючи на прізвище… Кличко, Іванов, Сидоров, Омельченко… право впливати на формування тарифів? ТАК! Є!

Чому не виконуєш, якщо маєш право?

ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6, всі газові, енергетичні підстанції, підпункти – це комунальна власність Києва, яка була передана Черновецьким і Поповим в управління або в оренду монополістам «Київгазу», «Київенерго», «Київводоканалу».

І треба розуміти, що у цих підприємств одна бухгалтерія.

Дорогу холодну воду взяв «Київводоканал» – передав «Київенерго». Той її нагрів – вона стала гарячою і ще дорожчою. А турбіни на ТЕЦ всі на пару. Тому і тарифи високі.

От на цю проблему, пан Андрій Садовий, Віталію Володимировичу не вистачило півтора роки. Тобі треба – сім. А Олександр Олександрович це зробить за один місяць. І всі добровільно підпишуть повернення підприємств у комунальну власність. Бо передано їх було незаконно. Не потрібні – не суд, не прокуратура… Зустрітись, привітатись, підписали, повернули… Поверни де взяв…

Це ж правильний підхід? Чужого не хочу – своє не віддам! Оце вам ціна тарифів, контроль над власністю громади…

Такий крок автоматично на 20-30% зменшить всі тарифи.

– А як же вимоги МВФ щодо «європейських тарифів» про які постійно говорить Уряд?

– Навіть вимоги МВФ щодо підвещення тарифів можна було б обійти, бо Україна видобуває достатньо газу аби забезпечити потреби в ньому населення. Нашого газу видобувається 18 мільярдів кубічних метрів. Коштує цей газ для країни у 5 разів дешевше, ніж той, який ми купляємо в Росії.

Уряду потрібно прийняти рішення, що весь газ власного видобутку йде на забезпечення побутових потреб людей та на соціальні об’єкти – дитячі садки, школи, лікарні, а от промисловість – хімічні, енергетичні, машинобудівні, трубопрокатні підприємства, повинні отримувати той самий «змішаний» газ за ринковими цінами.

В жодній з країн Європи, комунальні платежі не складають 18-22% від доходу сім’ї. Вся «комуналка» повинна коштувати родині не більше 10-12% її бюджету. А у нас, при прожитковому мінімумі в 1 218 гривень, потрібно віддати півзарплати або всю пенсію для розрахунку.

– У вас достатньо молода команда. Чи не відчуваєте, що молодь наступає на п’яти?

– Команда Української партії «Єдність» – 120 кандидатів в депутати, формується за принципом національної, професійної, вікової рівності.

Молодість не професія, але, романтизм, енергія, динамізм, бажання працювати – в них все є. Середній вік – це вміння, а старші їм радять, що не треба робити. Це дуже важливий фактор.

 

[kp_caption]Бліц Олександра Омельченка[/kp_caption]

– Скільки маєте вільного часу в середньому на добу? Особистого часу.

– Протягом дня з 6.30 ранку до 22.30-23.00 можу мати, якщо його можливо вважати особистим – пару годин. То воно і для мене, але і для справи – я в цей час багато читаю. Газети, журнали, інтернет.

– Тобто в принципі особистого часу немає?

– Мав! Давно.

– Скільки часу спите?

– Можу спати сім годин, можу спати сім п’ятнадцять! А якщо знаю, що кудись рано потрібно, то будильник дзвонить, коли я вже умиваюсь або голюсь!

– О котрій прокидаєтесь?

– 6.15-6.30, але будильник завжди стоїть на 6.30.Можу раніше, але не пізніше.

– Ваша улюблена страва?

– Якщо я зголоднів і дійсно відчуваю, що хочу їсти… Ну може крім сіна і дров!.. А так все їм (сміється).

– Добре, чим балуєте онуків?

– «Діду, ну чого ти так рано дзвониш?» – докір номер один! Я певен, що багато хто зі мною погодиться, що онуків любиш більше ніж дітей!

– Нещодавно вас назвали одним з найуспішніших мерів українських міст. Чи вважаєте ви себе найуспішнішим столичним мером?

– Для мене особисто це приємно… в даному випадку згоден з журналістами (сміється). Але слово «НАЙ» я прибрав би. Одним із успішних. І здатний виконати цю роль з відповідальністю, тоді могла б з’явитися приставка і НАЙ!

 

[kp_caption]Дос’є Метро+[/kp_caption]

Омельченко Олександр Олександрович. Народився 9 серпня 1938 року с. Зозів Липовецького району Вінницької області. Український державний і політичний діяч. Голова КМДА (8 серпня1996-20 квітня 2006). Голова Київської міської ради (квітень 1998-14 квітня 2006). Київський міський голова (мер Києва; 30 травня 1999-14 квітня 2006). Народний депутат України (23 листопада2007-12 грудня 2012). Лауреат Державної премії України в галузі архітектури (2004), кандидат технічних наук, полковник МВС України, Герой України (2001 р.), Почесний доктор НаУКМА з 2001 р. 21 лютого 2013 року Київрада прийняла рішення про присвоєння Омельченку звання Почесного громадянина Києва.

Сім’я: дружина – Людмила Леонтіївна (1945), сини Ярослав (1966) та Олександр (1968). Має чотирьох онуків. Сам Олександр Олександрович щиро жаліє лише за тим, що йому не вистачає часу на сім’ю: «Я зберіг в сім’ї все те святе, що дане нам Богом. Єдиний недолік в спілкуванні з рідними – катастрофічний брак часу. Дуже швидко він плине, дуже!..»

 

ПОДЕЛИТЬСЯ